Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон.
Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935
року в селянській сім'ї в Біївцях Лубенського району на Полтавщині.
Дитинство, що припало на роки війни, було важким, голодним. Зростав
Василь без батька, він залишив сім'ю. Мати тяжко
працювала, заробляючи горьований шматок хліба. Допомагали дідусь та бабуся, які
любили свого кмітливого внучка. Дідусеві присвятив сердечного вірша «Дід умер»
та оповідання «Дума про діда».
Від матері, Галини Федорівни, та від діда Федора малий
Василько брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтомну жагу знань.
Дід був неписьменним, не ходив до школи, але самостійно навчився грамоти,
багато читав, розповідав онукові про минуле.
Писати хлопець почав ще в шкільні роки, писав вірші для шкільної стіннівки.
До школи була дорога не близька — дев'ять кілометрів.
«Як на мої чотирнадцять років, то це не так уже й мало»,— читаємо в оповіданні «Дума про діда». Учителька згадує: «У класі Вася виділявся серед учнів,
по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Навіть учителі не
читали стільки книжок, як наш найкращий учень».
У 1952 році В. Симоненко вступив на факультет
журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка, де
водночас із ним навчалися Ю. Мушкетик, В. Шевчук, Т. Коломієць, В. Підпалй, Т.
Масенко, С. Тельнюк.
У роки навчання В. Симоненко продовжує писати, але з
друком своїх творів не поспішає. На перших курсах університету мало хто з
однокурсників чув його поезії. Потім він почав активно працювати в
університетській літературній студії, де його обрали старостою.
Після закінчення університету Василь Симоненко працює в газеті «Черкаська правда», потім — у «Молоді
Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети». Як журналіст він
сміливо втручався у різні сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму,
неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей.
Перша книжка поезій В. Симоненка «Тиша і грім»
побачила світ у 1962 році, другу книгу «Зелене тяжіння» опубліковано в 1964
році, вже після смерті поета, яка сталася 13 грудня 1963 року. Навіки
зупинилося його молоде серце, що переболіло усіма людськими болями і кривдами.
Та остання Симоненкова дорога не зупинилася біля його могили у Черкасах. Адже
лишилася ще одна дорога, яка ніколи не зупиниться. Це дорога — у людське
безсмертя, де буде звучати Симоненків заповіт:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Немає коментарів:
Дописати коментар